Хто та яким чином визначає необхідність проведення процедури ОВД?

В Європейському Союзі втілено, що суб’єкт господарювання перед впровадженням діяльності надає відповідні матеріали до уповноваженого органу, який на основі них визначає необхідність проведення процедури ОВД. В Україні, на відміну від Європейського Союзу, втілена модель автоматичного скринінгу, коли суб'єкт господарювання самостійно визначає треба чи не треба йому проводити ОВД. Це визначається на підставі статті третьої, а саме другої частини та третьої частини статті 3 закону про ОВД. Так зроблено, тому що суб'єкт господарювання краще зрозуміє, що він планує впровадити і, таким чином, приймає рішення, чи буде здійснювати процедуру, чи не буде.

Закон передбачає, що відповідальність за визначення необхідності проведення процедури ОВД лежить на суб’єкті господарювання. Це було зроблено для того, щоб уникнути корупційних ризиків, коли, по-перше, це був би зайвий підхід до чиновника, а по-друге, чиновники часто не можуть правильно прогнозувати і знати, яка насправді ситуація у суб’єкта господарювання по кількох документах, які є на стадії планування. Без ґрунтовних даних може вийти так, що уповноважений орган дасть відповідь, що процедури ОВД не потрібно, а під час видачі дозволів на провадження діяльності, контролюючий орган вивчить всі документи та визначить, що ОВД необхідно було проводити.

Тому, щоб по схожих об’єктах не було різних рішень та якихось непотрібних довідок від чиновників, які тільки збільшують корупційні ризики та терміни проведення процедури ОВД, то законодавство наразі передбачає, що відповідальність за це рішення лежить на суб’єкті господарювання.

У законі зазначається, що процедурі ОВД підлягають дві категорії видів діяльності. Дві категорії – це маркер для того, щоб розділити, який об'єкт здійснює процедуру ОВД в уповноваженому центральному органі, а який об'єкт – в уповноваженому територіальному органі. Тобто якщо вид діяльності зазначений у частині другій статті 3 Закону, то відповідно оцінку впливу на довкілля проводиться лише в уповноваженому центральному органі, якщо – у частині другій статті 3, то – в департаменті екології Обласної Державної адміністрації відповідної області.

Так розроблено для зручності, бо в першій категорії більш складні масштабні проєкти, ніж об'єкти, які визначені у другій категорії. Є помилкова думка, що у першій категорії всі об'єкти можуть мати значний транскордонний вплив. Насправді навіть у другій категорії можуть бути такі об'єкти. Розподіл на дві групи зроблений саме для того, щоб визначити, який з органів буде здійснювати ОВД.Перелік видів діяльності, які підлягають процедурі ОВД, формувався на основі директив Євросоюзу 2011/92/ЄС, що містять перелік видів діяльності на основі додатку до конвенції ЕСПО, де визначено перелік об’єктів, які можуть мати значний транскордонний вплив.

Відповідно мають проводитися консультації на основі додатку до угорської конвенції, бо за такими видами діяльності має бути забезпечено участь громадськості у прийнятті рішень. Тобто вся процедура, яка визначена в Європейській конвенції, всі ці положення мають бути дотримані в контексті цих об'єктів.

Окрім того, закон враховує перелік об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, визначений у постанові №808, яка була видана Кабінетом Міністрів України і відповідно була скасована з прийняттям закону про ОВД. З усіх цих переліків були сформовані і описані в законі про процедуру ОВД перша та друга категорія видів діяльності.

Роз’яснення надані Мариною Шимкус, експерткою з питань ОВД та СЕО, співавторкою проекту сертифікації відповідності виконавців звітів з ОВД та програми сертифікаційного курсу для виконавців ОВД.

Джерело Прес-служба PAEU