Національні азартні ігри в уявну екологічну небезпеку, або Подвійна пастка для відновлювачів відходів

Усі ми в дитинстві грали в ігри. Хлопчики особливо любили гратися у війну. У війну! Це так азартно. Нібито небезпека, але ми не боїмося. Бо знаємо, що після цього все одно підемо обідати або вечеряти, і вся ця уявна небезпека залишиться в минулому.

В українському природоохоронному законодавстві наші екологи вирішили повернути нам дитячі відчуття «уявної небезпеки» в межах процедури ОВД. Мабуть, були впевнені, що в дитинстві ми замало гралися. А нехай – «усе життя – гра», користуйтеся на здоров’я. До того ж участь у таких іграх стала не безкоштовною.

Коли в країнах ЄС запроваджували принцип environmental impact assessment (оцінка впливу на довкілля), досить чітко визначили дві категорії об’єктів для ОВД:

• ті, що гарантовано матимуть негативний вплив на довкілля (перша категорія);
• потенційно небезпечні об’єкти (друга категорія).

Цей розподіл викладено в Директиві 2011 року – Directive 2011/92/EU of the European Parliament and of the Council (далі – Директива).

В Україні документ переклали як змогли: Директива 2011/92/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13.12.2011 р. (далі – Переклад).

А у 2017 році було ухвалено відповідний український рамковий Закон «Про оцінку впливу на довкілля» (далі – Закон).

Нібито все як треба. Але...

По-перше, якщо ваш виробничий проєкт (об’єкт) чи все підприємство потрапляє до зазначених переліків, то без позитивного висновку надалі функціонувати не можна.

По-друге, звернімо увагу на значні витрати суб’єктів господарювання на інжиніринг і проведення самої процедури. Тобто в разі потрапляння до зазначених категорій підприємство мало б за замовчуванням витратити значні кошти на її проходження. А якщо ні – ви у виграші: вам пощастило, і вам не потрібно витрачати час та кошти на виконання бюрократичних процедурних вимог.

Але що буде, якщо ваше підприємство за європейськими критеріями не підпадає під заплановану процедуру, а за українськими критеріями виявиться небезпечним? Тоді ви абсолютно даремно стаєте учасником вартісної, абсурдної та безглуздої процедури, яка, крім коштів, вимагатиме від вас ще й чимало часу.

Які ж маніпуляції з критеріями належності до шкідливих і потенційно небезпечних для довкілля підприємств відбулися під час запровадження (адаптації) такого європейського підходу до екологічної безпеки на наше підґрунтя? Значною мірою це сталося через непереборні термінологічні помилки, які давно вкорінилися у «відходній» сфері українського законодавства. Невиправлений досі термін «утилізація», що для пересічного еколога часто означає будь-яке поводження з відходами – тобто як відновлення (recovery), так і видалення (disposal), – відіграв у цьому ключову роль.

Навіть всемогутній Google досі перекладає термін disposal саме як «утилізація», що абсолютно суперечить змісту, який у 1998 році вклали в цей термін творці рамкового Закону України «Про відходи»:

…утилізація відходів – використання відходів як вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів.

І хоча з нового рамкового Закону України «Про управління відходами» цей термін по-тихому прибрали, провести широку роз’яснювальну кампанію щодо неприпустимості його вживання серед екологів профільне міністерство так і не наважилося.

На прикладі історії українського ОВД розглянемо цінність коректної усталеної термінології в законодавчій сфері, особливо під час адаптації законодавства. Тож почнімо нашу епопею.

Етап перший: 2014 рік

Перший переклад Директиви: окремі терміни, що описують операції з відходами.

Практично ніхто не звертає уваги на очевидну помилку. Термін waste disposal уже в ті роки в українському законодавстві використовувався виключно в значенні «видалення відходів». А те, що перекладачі, схоже, не розраховують ні на що інше, крім всемогутнього Google, нікого не турбує. Це ж поки що не закон України – можна писати що завгодно...

А даремно. Можна було б і виправити. Мені не раз спадало на думку, що в законодавстві ніщо не коштує нам менше, ніж запровадження правильної термінології (що однозначно сприймається всіма), і ніщо не спричиняє більших втрат, ніж наслідки термінологічних помилок.

Етап другий: 2017 рік

Україна ухвалює власну законодавчу процедуру ОВД. І тут «відходні» статті (несподівано?) розширюють свою сферу.

Крім того, у Законі для другої категорії з’являється новий, розширений порівняно з Директивою, варіант щодо зберігання викопного палива:

В одному з минулих номерів журналу в статті «ОВД допоміжної діяльності підприємств: між логікою права та екологічною безпекою» я прокоментував порушене питання, наголошуючи зокрема, що:

• викопне паливо – це досить обмежений перелік речовин. До викопного палива (fossil fuels) належать природні горючі копалини, утворені в надрах Землі з решток давніх рослин і тварин. До основних видів відносять вугілля (кам’яне та буре), нафту й природний газ. Також до цієї категорії належать торф і горючі сланці.
• перелік продуктів їх перероблення складає дуже широку номенклатуру. Наприклад, з нафти отримують широкий спектр матеріалів, що поділяються на паливно-енергетичні продукти та нафтохімічну сировину. Основні продукти переробки – це бензин, дизельне паливо, гас, мазут, мастильні матеріали, а також пластик, синтетичні тканини (поліестер, нейлон), асфальт, гума, мийні засоби та компоненти для косметики й ліків.

Але в цій статті я хочу наголосити, що прирівнювати зберігання викопного палива до зберігання продуктів його перероблення – це фундаментальна екологічна помилка. Екологія як наука не розглядає явища, вплив яких є нетривалим і наслідки яких можна легко ліквідувати. Якщо цистерну з паливом можна без особливих труднощів прибрати з певного місця за рішенням суду чи за бажанням власника, то спробуйте зробити те саме з нафтовим озерцем біля місця видобування нафти. Не факт, що взагалі вдасться повернути цю територію до її природного стану.

Однак продовжимо історію з ОВД.

Етап третій: 2022 рік — читайте у повній версії статті

Увага! Стаття опублікована частково!

Повна версія - в журналі «ECOBUSINESS. Екологія підприємства» №6, 2026