Коли вдаримо по хвостах?

Чому донині не вдалося приборкати жодне підприємство, яке отруює відходами природу 

Розчиніть у літрі води п’ять столових ложок солі. Спробуйте пити. Ні? Не можете? Та ніхто не може. І жити в такій воді жодна живність не здатна. Та ціле озеро такого розсолу розкинулося у Широківському районі Дніпропетровщини. Озеро це штучне: люди перегородили гирло балки Свистунова і скидають сюди шахтні води навколишніх гірничозбагачувальних комбінатів (ГЗК). Спробуйте уявити ставочок площею понад 200 гектарів. А міститься в ньому близько 12 мільйонів кубометрів розсолу.

Щоосені ГЗК звертаються до Кабінету Міністрів із проханням про дозвіл на скид отрути з балки Свистунова у річку Інгулець, до якої від дамби ставка три кілометри. Такий дозвіл потрібен тому, що норми і правила не дозволяють скидати розчин з такою мінералізацією в річку без очищення. Щороку дозвіл надають. Ось і торік Кабмін ухвалив розпорядженням від 07.12.2016 р. № 929-р «Про скидання надлишків зворотних вод у р. Інгулець».

За великим рахунком, в уряду немає вибору: якщо такий дозвіл не надати, то треба або зупиняти ГЗК, або чекати, доки дамбу прорве і розсіл вихлюпнеться у річку одномоментно, а не поступово, і рибка попливе догори черевом.

Отож протягом зими Інгулець ковтає цю розсольну гидоту, а навесні дамба знову загортається й розсіл накопичується. А на річку очікує так звана промивка — каналом в Інгулець подається дніпровська вода.

Та найцікавіше стається влітку: інгулецьку водичку подають у меліоративні системи — на полив. Помідорчиків, огірочків, кавунчиків. Усякої іншої добірної городини, яку ми залюбки споживаємо.

Мабуть, варто ще згадати, що на берегах Інгульця живе чимало народу, який бере з нього воду для пиття. І що впадає Інгулець у Дніпро трохи вище від Херсона і відповідно херсонського водозабору.

Скільки коштує плюнути в річку?

Півроку тому Кабінет Міністрів спробував змінити цю ганебну практику. Профільний урядовий комітет доручив Мінприроди створити спеціальну робочу групу. Мінприроди доручення виконало. До складу групи увійшли представники центральних і місцевих органів виконавчої влади, Криворізької міської ради, гірничодобувних підприємств Кривбасу, галузевих наукових установ та неурядових громадських організацій. Думали, як поетапно зменшити обсяги скидання надлишків зворотних вод і поліпшити якість води у басейні Інгульця.

Екоміністр Остап Семерак запропонував підприємцям брати екокредити на встановлення очисного обладнання й оновлення технологій. Такі кредити готовий надавати один з державних банків. Але донині жоден з ГЗК можливістю не скористався, хоч ситуація критична. «Інгулець протягом останніх десятиліть фактично повністю втратив здатність до самоочищення. Є потенційні загрози для життя і здоров’я людей, для яких ця річка є джерелом питного водопостачання», — зазначив Остап Семерак на засіданні групи.

Чому так зневажливо власники ГЗК ставляться до довкілля і здоров’я людей? Мабуть, не мають совісті. А інших стимулів просто не існує. Проголошений екоміністром принцип «забруднювач повинен платити» у даному разі не спрацьовує. З’ясуймо, чому.

До 2011 року Мінприроди мало обласні управління, але банда Азарова-Януковича їх ліквідувала, зруйнувавши систему охорони довкілля в країні. Натомість при облдерж­адміністраціях створено екологічні департаменти, які мають у рази менший персонал, їм бракує досвіду, обладнання тощо. Але працювати з кожним підприємством, мотивуючи його знижувати викиди і скиди, мають саме вони. Попри те, що ці підприємства і наповнюють обласні бюджети. ГЗК — дійні корівки, за зменшення надоїв яких керівництво області суворо спитає свій же екодепартамент.

Але і це ще не все. Не існує методики розрахунку збитків за порушення природоохоронного законодавства в надрокористуванні. Тож навіть якби якийсь хвацький службовець з облдержадміністрації або екоінспекції (про стан якої сам екоміністр не раз казав «руїна!») таки захотів змусити ГЗК платити за завдані довкіллю збитки, то не зміг би, бо не знав би, як ці збитки порахувати. Тобто власники ГЗК набивають собі кишені, експлуатуючи українські надра, і нічого не платять за завдання збитків довкіллю і здоров’ю людей.

Отож перше запитання: хто візьме на себе ініціативу з розроблення таких методик? Фахівці, здатні це зробити, є, коштує це відносно недорого. Потрібна лише політична воля. Далі — обговорити цей документ і винести його на затвердження Кабміну.

Багатотонний кошмар

Що робити з особливо небезпечними відходами, уряд уже визначився і, попри шалений спротив «схемщиків», почав наводити у цій сфері лад («Особливо небезпечні», «УК» від 14 січня 2017 року). Є розуміння, що робити з твердими побутовими відходами (докладніше — у матеріалі «УК» «Привид старої картонки» від 15 грудня 2016 року): екокомітет Верховної Ради рекомендував до першого читання закон «Про упаковку та відходи упаковки» (№ 4028), є цікаві приклади вирішення цього питання у місцевих громадах.

Але що робити з так званими багатотоннажними відходами і хвостосховищами? За інформацією завідувача кафедри екології Придніпровської академії будівництва та архітектури Григорія Шматкова, в Україні накопичено 35—50 мільярдів тонн відходів усіх класів небезпеки, і їхня кількість збільшується. Три чверті — це відходи саме гірничо-металургійної промисловості: розкривні попутні породи, шлами й інші продукти збагачення. З них понад 10 мільярдів тонн — хвости збагачення, 300 мільйонів тонн — шлаки, 50 мільйонів тонн — шлами. Переважна кількість таких відходів розташована в Донецько-Придніпровському, Криворізькому і Львівсько-Волинському регіонах. Площа, яку вони займають, становить понад 165 тисяч гектарів.

Хвостосховища в Україні — це об’єкти високої екологічної небезпеки, основні джерела забруднення підземних вод, зокрема питних горизонтів. Одна з причин та, що стіну у ґрунті (облаштування водонепроникного шару на дні та в стінках накопичувачів рідких відходів) під час їхнього створення фактично не застосовували. Систем моніторингу цих об’єктів нема, принаймні в сучасному розумінні слова «моніторинг», комплексної системи оцінки їхньої безпеки теж немає. Багато хвостосховищ переповнені, тому й відбувається скидання у водойми рідкої фази (Інгулець — лише один з прикладів). А якщо дамбу прорве не в напрямку найближчої річки, а десь в інший бік, то станеться затоплення і забруднення ґрунтів, зокрема сільськогосподарського призначення, затоплення і руйнування прилеглих населених пунктів.

Якщо вода із хвостосховища випаровується, виникає інша проблема: забруднення повітря отруйним пилом. При цьому пилопригнічення майже ніде не застосовують. Тож, як бачимо, шкода від хвостів очевидна і колосальна. Люди й природа чекають від чиновників швидких і рішучих дій з приборкання цих небезпечних явищ.

Джерело: ukurier.gov.ua