Відпрацьовані оливи автопарків та промисловості в екологічному контексті: утилізація чи переробка

Стаття роз’яснить:

• Перелік нормативно-правової бази, що регулює питання відносин у зазначеному секторі охорони довкілля
• На які суб’єкти господарювання поширюється дія Порядку № 1221?
• Які обов’язки суб’єктів господарювання (споживачів мастил)?
• Хто подає декларацію про відходи за наведеною формою, а кому необхідно мати дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами?

Проблематика сьогодення

Питання поводження з відпрацьованими технічними мастилами (оливами) в Україні можна віднести до одних з актуальних та надважливих. Звісно, що утилізація мастила — річ доволі складна. Тобто, не кожен може нею займатись, оскільки для цього необхідна спеціальна матеріально-технічна база та дозвіл (ліцензія) від державних органів.

За законодавством України такі оливи відносяться до небезпечних відходів, поводження з якими потребує наявність відповідної ліцензії для здійснення переробки чи утилізації.

Зазначені відходи становлять серйозну небезпеку для навколишнього природного середовища. Згідно зі статистичними відомостями, в Україні збирається лише 25 % від загального обсягу споживання мастил, із яких регенерується тільки 15 %, що становить приблизно 3 % від загального обсягу споживання. В індустріально розвинених країнах частка регенерованих мастил (від загального обсягу їх виробництва) становить близько 30 %. У Німеччині, Бельгії та Італії здійснюється збір та використовується близько 55 % від усього обсягу свіжих мастил.

Крім цього, в деяких країнах запроваджена практика, коли при здачі відпрацьованого масла особа, яка його здає, отримує знижку на нове. Процес потребує законодавчого врегулювання для початку і створених умов.

У багатьох випадках діючі підприємства, що мають відповідні ліцензії на роботу з відпрацьованими маслами, здебільшого зводять свою діяльність до їх збирання. При цьому відпрацьоване мастило не утилізується і нікуди не зникає, а зі слів клієнтів найчастіше використовують для систем опалення та обігріву в приміщеннях, що теж говорить про відсутність урегульованості в даному аспекті.

Як відомо, один літр такої оливи отруює тисячі тонн ґрунтових вод та знищує наші родючі ґрунти, Знижуючи їх екологічний стан та показники якості, забруднюючи важкими металами тощо.

Однією з перешкод є те, що в Україні майже не розвинені потужності, що використовують новітні технології регенерації відпрацьованих мастил, тоді як в розвинутих країнах світу регенерація мастил сягає 70%, що дає змогу повертати відпрацьовані мастила у вторинний товарообіг. В Україні жоден власник не оцінює реальний стан відпрацьованих мастил, їх залишкову ресурсну цінність і безпеку їх подальшого використання.

Нормативно — правова база, що регулює питання

В Україні створена певна нормативно — правова база, що регулює відносини у зазначеному секторі охорони довкілля, в першу чергу це:
• Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-XII;
• Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. № 187/98-ВР;

• Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 2 березня 2015 р. № 222-VIII;
• Господарський кодекс України;
• Постанова КМУ від 17 грудня 2012 р. № 1221 «Деякі питання збирання, видалення, знешкодження та утилізації відпрацьованих мастил (олив)».

Дія Порядку № 1221 поширюється на суб’єктів господарювання всіх форм власності (п. 3):
• що виробляють або ввозять на територію України моторні мастила;
• що провадять діяльність зі збирання, перевезення, зберігання, оброблення (перероблення), утилізації та/або знешкодження мастил;
• у процесі діяльності яких на території України утворюються відпрацьовані мастила;
• які надають послуги з промислової заміни мастил (олив); здійснюють заміну мастил у транспортних засобах у пунктах заміни мастил.

Таким чином, кожне підприємство має або самостійно забезпечити утилізацію відпрацьованих мастил, або ж доручити це спеціалізованим підприємствам чи сервісним службам, які здійснюють заміну мастила.

Механізм, який реалізовано Порядком, заснований на принципі розширеної відповідальності виробника.

Джерело: журнал «Екологія підприємства»