Екомодернізація на прикладі трансформації Румунії та Польщі

Екологічна модернізація – це не просто науковий концепт чи соціально-філософський підхід. Це процес, який стосується набагато ширших питань та проблем. 

Безумовно, екомодернізація ґрунтується на тому, що вдосконалення виробництва неминуче призведе до економічної вигоди. Але в ХХІ ст. в епоху глобалізованого світу не лише питання економічного визиску стає тим раціональним зерном, яке зумовлює людський поступ. 

Як і в добу Відродження, людська цивілізація повертається до думки про те, що центром всього є індивід – кожен з нас. Але якщо в XV-XVI ст. мова йшла про постановку людини в основу, перш за все, в культурному та філософському контексті, то в ХХІ ст. – в екологічному.

На перший погляд можна подумати, що я говорю про концепт «людина – цар природи» - аж ніяк ні. Я веду мову про нову відповідальність, яка лежить на плечах всього людства. Відповідальність за підтримку нашої планети в належних умовах для нашого нормального проживання та відтворення і як біологічного виду, і як продукту культурної еволюції. Темпи індустріалізації (особливо в країнах Африки та Азії) спричинюють значне навантаження на екосистему Землі, створюючи глобальні загрози. Саме тому питання екомодернізації гостро постало не лише перед окремими націями та регіонами. Зараз це є проблемою світового масштабу.

Як відомо, в силу специфіки економічного, культурного, соціального та політичного розвитку піонерами у даному питанні є ряд країн колективного Заходу. 

Але я б хотіла звернутися до досвіду тих з них, які є нашими безпосередніми сусідами – це Польща та Румунія. Чому? Відповідь дуже проста – ми маємо подібні економічні уклади (питання дискусійне, але все ж більше спільних рис, ніж, наприклад, з економікою Данії чи Німеччини), схожі культурні, соціальні та політичні зразки. І, найголовніше, вони мають подібні екологічні проблеми – управління відходами, забруднення повітря, управління забрудненням водних ресурсів, адаптація до кліматичних змін, управління запасами сировини. Тому найбільш слушно звернутися до досвіду саме цих країн. 

Отже, об’єктивно Польща і Румунія не посідають перших місць за швидкістю екомодернізації серед інших країн ЄС. Це зумовлено тим, що вони відносно нещодавно вийшли на цей шлях. Але з огляду на ряд показників, і дослідники, і активісти, і навіть окремі політики підкреслюють великий потенціал для розгортання процесів екомодернізації. Наприклад, якщо ще в минулому десятилітті у Польщі вже існувало 510 постачальників екотехнологій з річною сумою продажів в 1,14 млрд. злотих (255 млн. євро), то в 2016 р. Польща вийшла на колосальну цифру в 7 млрд. доларів (5,8 млрд. євро) – це показник всього ринку відновлювальних технологій. В Румунії також спостерігається зростання цього ринку – 5,6 млрд. євро. Порівняно з цими країнами, за даним показником Україна відверто відстає – трохи більше 2 млрд. євро (здебільшого концентрація відбувається у відновлювальній енергетиці).

Не говорячи вже про обсяг інвестицій. У рамках реалізації програми «Інфраструктура і довкілля» 2014-2020 рр. Польща залучила 30 млрд. доларів, Румунія профінансувала програму підтримки розвитку зеленої енергетики 2011-2020 рр. на 10,5 млрд. євро. Ні для кого не секрет, що Україна і близько не бачила ні такого обсягу інвестицій, ні прямого державного фінансування екомодернізації в принципі. Наприклад, у нас підвішеним залишається повноцінне і нормальне виконання Національного плану зі скорочення викидів від великих спалювальних установок

На яких окремих галузях виробництва концентруються поляки та румуни під час проведення екомодернізації. До них належать:

• технології відновлювальної енергії (біомаса, біопаливо, біогаз, фотовольтаіка);
• біотехнології (охорона довкілля та промислове використання);
• енергозберігаючі технології у виробництві;
• енергоефективне будівництво;
• технології управління відходами;
• технології зниження промислового навантаження на довкілля

Якщо Румунія здебільшого скеровує зусилля на диверсифікації власної енергетики (в силу значного рівня залежності від нафти та газу, хоч і власного видобутку), то Польща, з огляду на велику частку вугледобувної промисловості, зосереджує увагу на зниженні викидів та управлінні відходами.

Так, Румунія є однією з країн ЄС в якій спостерігається бурхливий розвиток відновлювальної енергетики, перш за все, в напрямку сонячної фотовольтаїки, вітряної (найбільш популярна) та геотермальної електроенергії. Очевидно, враховуючи вищу вартість кіловату електроенергії, виробленої з альтернативних джерел порівняно з традиційними, в Румунії існує спеціальна система компенсаційного квотування та зелених сертифікатів, яка навіть порівняно з Німеччиною, котра утримує перше місце в ЄС по розвитку зеленої енергетики, дає прискорені (в реаліях Румунії) результати. Регіон Добруджа, в якому сконцентровані вітряні електростанції, найближчим часом стане другим у Європі за виробництвом вітряної електроенергії. Причому субсидування вітряної електроенергії в Румунії в два рази вище, ніж в середньому по ЄС. Але стрімкий однобічний розвиток вітряної енергетики в Румунії створив певні ризики для національного енергетичного балансу. Тому в останні роки спостерігається підвищення цікавості до сонячної та гідроенергетики. В цілому Румунія знаходиться у першій п’ятірці країн-ЄС по рівню впровадження зеленої енергетики.

Польща, безумовно, також розвиває зелену альтернативну енергетику, проте основу її екомодернізації складають зменшення відходів та побудова циркулярної економіки. Ще у 2015 р. в Польщі було прийнято «антисмоговий закон», який надав повноваження місцевій владі забороняти спалення вугілля та інших шкідливих для навколишнього середовища речовин в будинках та інших об’єктах приватної власності. Також Польща запустила програму «Чисте повітря», розраховану на 2018-2029 рр., обсягом 30 млрд. доларів. Її основне спрямування – скорочення спалення вугілля приватними власниками. Парадоксально, але основними забруднювачами у Польщі сукупно є звичайні громадяни.

Окрема увага також приділяється зниженню рівня забруднення водних ресурсів. Наприклад, у Польщі існує щорічний Національний план з модернізації водної інфраструктури. Протягом 2017-2020 рр. було витрачено 7 млрд. доларів на реконструкцію водної інфраструктури в 1578 агломераціях, що дозволило скоротити рівень вмісту нітрогена і фосфору у водних відходах на 75%

Також у 2017 р. Польща запустила пілотну програму «Циркулярна економіка в муніципалітетах» з бюджетом в 10,7 млн. євро. Проблема накопичення відходів у Польщі доволі серйозна – це 800 полігонів по території всієї країни. Хоча, порівняно з Україною, ситуація далеко не критична. На цих звалищах концентрується лише 60% всіх вироблених відходів. Починаючи з 2010 р. у Польщі невпинно збільшується рівень переробки відходів. Зараз він становить 34%, що дещо менше, ніж у середньому по ЄС (43%). Проте з 2014 р. також зростає кількість відходів, які генеруються в перерахунку на одного мешканця – 315 кг (487 кг у середньому по ЄС, Польща значно випереджає за цим показником ряд інших країн ЄС). Польський уряд зважає на це, тому розгорнуто проекти по будівництву потужностей для переробки відходів з метою їхнього подальшого використання в енергетичних цілях. Наприклад, такий об’єкт потужністю в 200 тис. тон вже запущено в Познані. Завдяки цьому поляки вже досягнули 10,2% циркулярного використання відходів (середній показник по ЄС – 11,7%) і, не зважаючи на пандемію, продовжують зберігатися тенденції до його зростання.

Безумовно, і Польща, і Румунія не є зразковими країнами-ЄС у контексті повного і масштабного виконання екомодернізації власних економік та життя в цілому. Проте ці дві країни, враховуючи їхні попередні стартові можливості, демонструють досить високі темпи відповідних перетворень. 

Тому саме їхній досвід варто брати на озброєння в Україні.

Яким чином це можна зробити? Перш за все, потрібно відповідне законодавче регулювання. І в Польщі, і в Румунії існує ціла низка законів, які передували появі конкретних екологічних програм. Наприклад, в Україні загальмувалося питання реформування екоподатку. А це – мільярдні втрати, які могли б стати потенційним ресурсом для запуску повноцінної екомодернізації нашої країни. Просто нагадаю, що наразі в Україні екоподаток має суто фіскальну функцію і фактично не використовується за своїм призначенням ні в рамках державного бюджету, ні на місцевому рівні. Тому повернення до питання реформування екоподатку в контексті збільшення його перерозподілу на місцевий рівень в рамках інвестування екомодернізації виробництва (як це робиться в сусідній Польщі) є нагальним питанням.

Не менш важливою проблемою є відсутність зрушень у напрямку законодавчого закріплення системи управління відходами. 

Як відомо, законопроект №2207-1 знаходиться поки на паузі. Також нагадаю, що в Україні переробляється всього 6% річного обсягу відходів. Це навіть не порівнюється з 34% у Польщі. І наразі немає тенденцій до зміни обсягів переробки. При тому, що кількість відходів, вироблених за рік, лише збільшується. А це зростання площі полігонів, забруднення ґрунтів та водних ресурсів, проблеми зі здоров’ям у громадян тощо. Я вже зазначала, що поляки поступово приходять до того, що ряд відходів можна використовувати для виробництва електроенергії. Ми можемо запозичити цей досвід, але в іншому контексті. Як відомо, в Україні існує серйозна проблема накопичення шлаків. У відвалах вже накопичилось 160 млн. тон відходів ГМК і щорічно цей обсяг збільшуватиметься на 6-7 млн. тон. Якщо так і дивитися на них, як на відходи, то ситуація лише погіршиться і стане катастрофічною. Але ці шлаки можуть стати цінним ресурсом для дорожнього будівництва, сільського господарства та виготовлення будівельних матеріалів. Це саме та основа, з якої Україна може розпочати становлення і розвиток циркулярної економіки, підключивши потім, наприклад, і вугледобувну промисловість.

Безумовно, це складний процес. Як бачимо, і поляки, і румуни займаються цим питанням вже друге десятиліття. І, найголовніше, досягають помітних успіхів, поступово виводячи свої країни з постсоціалістичного минулого в розвинене європейське майбутнє. Тому Україні потрібно вже починати здійснювати перші кроки в нормативно-правовій площині та проводити кропітку стратегічну планувальну роботу. Без цього не буде ні інвестицій та довіри, ні власних ресурсів для проведення екомодернізації. А час спливає і поки не на нашу користь.