Що таке «реформа води» і чому в України є шанс отримати одну з найефективніших систем управління водою?

Провідний експерт програми «Водна ініціатива Європейського Союзу», співробітник Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) Тетяна Єфімова розповіла журналу Ecobusiness про те, які кроки робить українська держава, щоб у майбутньому бути відповідною до водних стандартів ЄС.

У 2014 році, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, український уряд визначив пакет директив, що регулюють природоохоронний блок. Зокрема, взяв на себе зобов'язання щодо апроксимації шести європейських директив з води, а саме:

І. Директива 2000/60/ЄС Європейського парламенту і Ради «Про затвердження рамок діяльності співтовариства у сфері водної політики» від 23 жовтня 2000 року
II. Директива 2007/60/ЄС Європейського парламенту і Ради «Про оцінки і управління ризиками затоплення» від 23 жовтня 2000 року
III. Директива 2008/56/ЄС Європейського парламенту і Ради «Про затвердження рамок діяльності Співтовариства в сфері екологічної політики, що стосується морського середовища» від 17 червня 2008 року
V. Директива Ради 98/83/ЄС «Про якість води, призначеної для споживання людиною» від 3 листопада 1998 року
V. Директива Ради 91/676/ЄС «Про захист вод від забруднення нітратами із сільськогосподарських джерел» від 12 грудня 1991 року
VI. Директива Ради 91/271/ЄЕС «Про очищення міських стічних вод» від 21 травня 1991 року

Що таке апроксимація директив ЄС?

Т.Є. Гарне питання. Багато хто плутає апроксимацію з повним виконанням цих директив. Справа в тому, що коли ми говоримо про «апроксимацію», ми не маємо на увазі повну імплементацію (виконання) цих директив — те, що, наприклад, стало великим викликом для нових членів Євросоюзу за останні роки, зокрема таких, як Болгарія, Румунія, країни Балтії.

Так, Україна взяла на себе певні зобов'язання. Але Україна не є членом ЄС, тому поки ми можемо не говорити про повноцінну імплементацію всіх вимог. Ми говоримо про прийняття основних принципів цих директив і реформ на законодавчому рівні. А повномасштабне виконання цих директив означало б, у тому числі, і реалізацію амбітної інвестиційної програми, щодо здійснення якої Україна не має жорстких термінів і зобов'язань.

Давайте почнемо з того, що Україна все ж пообіцяла зробити?

Т.Є. Була розроблена «дорожня карта» до 2024 року, відповідно до якої держава взяла на себе зобов'язання щодо внесення змін до законодавства для відображення принципів зазначених директив. Була проведена величезна робота і зроблено колосальний ривок за останні пару років, коли всі основні елементи «водних» директив в принципі знайшли своє відображення у законодавчій базі України.

У чому полягає основна суть «водної» реформи?

Т.Є. Якщо лаконічно, то рамкова угода передбачає перехід на новий принцип управління водними ресурсами — басейновий принцип (гідрологічний принцип). Це новий для України підхід, який дозволить регулювати використання водних ресурсів, розглядаючи їх комплексно, від початку до кінця, а не ділячи на ланки технологічних процесів. Тобто цей принцип об'єднує всіх користувачів (водоканали, промислові та сільськогосподарські підприємства, ГЕСи, житловий комплекс тощо) в єдиний ланцюжок від точки забору вод до точки скидання. Це дозволить чітко простежувати всі етапи і більш доцільно використовувати ресурс.

Хто повинен реалізувати цю реформу?

Т.Є. Міністерство екології та природних ресурсів (до перейменування) — основний орган виконавчої влади, який розробляє політику управління водними ресурсами, а Державне агентство водних ресурсів впроваджує цю політику на місцях

В Україні визначено 9 басейнів, 8 з яких є транскордонними. Це передбачає тісну співпрацю з сусідніми державами зі спільного управління цими басейнами за підтримки Європейського Союзу. Вже зараз розробляються проекти перших планів управління річковими басейнами України. Розробляється перший етап басейнового плану по Дніпру. Це одне з масштабних і дуже важливих починань. І оскільки, ніде правди діти, у міністерства і агентства зараз немає достатніх ресурсів для розробки всіх басейнових планів, міжнародне співробітництво, обмін досвідом, фінансова підтримка, звичайно, відіграють фундаментальну роль.

Крім того, зараз формуються так звані Басейнові поради — публічні консультативні органи, де всі водокористувачі спільно з виконавчою владою обговорюють і формують плани реалізації водної політики.

Формуватимуться, в тому числі, й інвестиційні програми, і тут вкрай важливо, щоб вони чітко збігалися із секторальними стратегіями інших центральних органів виконавчої влади, які також мають безпосередній стосунок до реалізації водної політики країни і апроксимації водних директив ЄС. Так, наприклад, директива про захист вод від забруднення нітратами належить до сфери діяльності Міністерства сільського господарства. Міністерство регіонального розвитку зараз в процесі роботи над директивою про очищення міських стічних вод — це найдорожча директива на сьогодні. Навіть розвинені держави ЄС, як, наприклад, Франція, не змогли реалізувати її повною мірою. Це обумовлено високими стандартами очищення стічних вод, що має на увазі непомірні для української економіки інвестиції. Тобто може йтися про макроекономічну неприйнятність до наших сучасних реалій.

Що робити?

Т.Є. Ми виступаємо за мудрий і зважений підхід. Ніхто сьогодні не примушує Україну повністю імплементувати всі положення директив. Навпаки, зараз у держави унікальний шанс дуже акуратно і вкрай оптимально подивитися на директиви з точки зору своєї вигоди і соціальної прийнятності. Що можливо в наших реаліях, а що ні. Зараз не варто поспішати брати на себе зобов'язання щодо імплементації і не обов'язково зараз встановлювати високі стандарти очищення.\

Проте зараз в Україні насправді дуже вдалий момент, коли можна проаналізувати і оцінити, як поганий, так і вдалий досвід країн ЄС, вибрати краще і зрозуміти, що потрібно країні. Можливо і не потрібна 100 % імплементація всіх вимог директив. Можливо, варто розглянути певний     симбіоз існуючих моделей і врахувати місцеві особливості й економічні реалії.

Зараз в Україні реалізовується реформа децентралізації, і як, ваш погляд, вона може вплинути на реалізацію директив ЄС з управління водними ресурсами?

Т.Є. Якщо я не помиляюся, в Україні майже 400 населених пунктів живуть на привозній воді. Тобто це невеликі населені пункти, де немає водної інфраструктури та вони не є привабливими для банків щодо інвестицій, тут все навантаження лягає на плечі держави із забезпечення населення водою. Так, ми зараз багато говоримо про децентралізацію, і це все вірно. Але неправильно очікувати від невеликих муніципалітетів, що вони будуть готові взяти відразу всю відповідальність за інфраструктуру і надання якісних комунальних послуг — часом вони просто не в змозі управляти таким складним механізмом через брак кадрів, фінансування тощо. Тут доцільно розвивати моделі муніципального співробітництва, коли малі муніципалітети, звичайно ж, на основі взаємного інтересу, створюють асоціацію та делегують повноваження з надання комунальних послуг великим, регіональним підприємствам, в тому числі і з надання послуг водопостачання та водовідведення. Це жодним чином не суперечить концепції реформи децентралізації. Такий підхід оптимізує процес надання послуг населенню в малих населених пунктах. Завдання держави мотивувати більш потужні муніципалітети до подібної співпраці з малими муніципалітетами.

В Україні вже кілька років говорять про розробку національної Стратегії з водної політики. Наскільки вона необхідна?

Т.Є. Спершу я хотіла би пояснити деякі термінологічні моменти, оскільки не один раз чула, коли говорять про водну стратегію, маючи на увазі лише сектор ВКГ — це невірно. Це два різних рівні стратегічного планування.

Стратегія управління водними ресурсами має охопити всі сектори і всіх водокористувачів. Сектор водопостачання і водовідведення — всього лише один з водокористувачів. Тобто стратегія водопостачання/водовідведення повинна бути гармонізована з загальною стратегією управління водними ресурсами, а не навпаки. Те саме стосується всіх секторальних стратегій, основні меседжі яких повинні відображати національний підхід до раціонального використання водних ресурсів і забезпечувати водну безпеку для майбутніх поколінь.

Ми мусимо розуміти, що Водна стратегія, яка зараз розробляється, — це стратегічний документ. Часто-густо професіонали починають відразу заглиблюватися в деталі, цифри, показники. Але стратегія має визначати напрямок, основні шляхи вирішення тих чи інших проблем, дати глобальне бачення і розуміння проблематики. В такому фундаментальному документі має бути чітке визначення, що ми конкретно хочемо в цій країні досягти і які шляхи реформування ми пропонуємо. Стратегія повинна, перш за все, передбачати загальну водну політику і гармонізувати, об'єднувати дії профільних міністерств в досягненні поставлених цілей. Це дуже важливо, тому що кожне відомство вважає, що саме їхня проблема найбільш серйозна. Але так відбувається скрізь, не тільки в Україні.

Дуже важливо знайти консенсус. І як на мене, платформа, яка була створена Європейським Союзом, якраз і дає можливість міністерствам обговорювати між собою гострі проблеми та шляхи їх вирішення. Адже ми зараз дуже багато дискутуємо про комунікації між експертами, про національного діалогу між владою і суспільством, але не зважаємо на міжвідомчу співпрацю, діалог між людьми, які приймають рішення.

Які труднощі та перешкоди виникають на шляху до появи такого важливого документа, як Водна стратегія?

Т.Є. В Україні стрімке динамічне політичне життя. Це добре для розвитку демократичних принципів, але найчастіше це призводить до дуже сильної ротації кадрів в міністерствах і відомствах. Часом буває непросто, коли приходять нові люди і ти починаєш знову і знову розповідати про те, чому це було зроблено так, у чому була логіка прийняття рішень і т. ін. Адже за фасадом, здавалося б, простих рішень йде копітка, технічна, іноді дуже тривала робота. Втрачаємо час. Ось це трішки засмучує.

Ще один вельми сумний факт — це звільнення професіоналів з галузі. І це не тільки на рівні прийняття рішень. У регіонах також гостра нестача технічного персоналу. І найближчим часом, як мені здається, великих позитивних змін чекати не доводиться. Щоб залучити кадри у водну галузь, необхідно змінити стратегічну політику, зокрема освітню.

Економічна стабільність і соціальні гарантії для персоналу, звісно, найбільш очевидні чинники. Хоча персонал водоканалів всюди отримує скромну заробітну плату. У цьому Україна не є унікальною. Подібні проблеми присутні і в інших європейських країнах. Але не потрібно забувати, що людям, які працюють в секторі, важливо відчувати зміни, сподіватися, що ситуація зміниться на краще, угледіти зацікавленість керівництва на всіх рівнях. Не треба скидати цю мотивацію з рахунків.

Реформи, стратегії, директиви повинні реалізуватися тільки в інтересах держави і суспільства. Отже, на сьогодні Україна має унікальний шанс розробити таку стратегію, яка вбирала б у себе позитивний досвід Європи і враховувала власні особливості і можливості в реалізації «водної» реформи.

Джерело: ECOBUSINESS Group