Модернізація водної сфери: «ПРОБЛЕМУ ТРУБ» УЖЕ НЕ ВИРІШИТИ ЛИШЕ «РЕМОНТОМ ТРУБ»

Автор: Олексій Кущ, економіст, дослідник інфраструктурних питань

ДОСТАТНІСТЬ ВОДНИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНІ — ЦЕ МІФ,  НЕ МЕНШ ШКІДЛИВИЙ ЗА ВИГАДКУ ПРО БЕЗМЕЖНУ РОДЮЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЧОРНОЗЕМІВ. ШКІДЛИВИЙ ТОМУ, ЩО ЧЕРЕЗ «БЕЗМЕЖНІСТЬ» РЕСУРСІВ МИ ПОСТУПОВО ЗВИКЛИ ДО ЇХ НЕОБМЕЖЕНОГО І НЕРАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ. МАСШТАБ ВИКЛИКІВ У СИСТЕМІ ВОДОКОРИСТУВАННЯ НАСТІЛЬКИ ВЕЛИКИЙ, ЩО «ПРОБЛЕМУ ТРУБ» УЖЕ НЕ ВИРІШИТИ ЛИШЕ «РЕМОНТОМ ТРУБ».

БІОПОЛІТИКА  ЯК ВИХІД ІЗ КРИЗИ НЕЯКІСНОГО СПОЖИВАННЯ

Один із ключових викликів ХХІ століття для сучасного людства — це формування стандартів життя, адекватних потребам людини і сталих у часі. Зважаючи на динаміку зростання населення у світі й незворотні зміни, які відбудуться в найближчі 50 років, людство зіткнеться з невпинним зростанням дефіциту базових ресурсів. 

Насамперед це стосується водних ресурсів, зокрема задоволення в них потреб економіки як факторі виробництва й потреб населення у питній воді. 

Якщо проаналізувати базові страхи людства, виявимо, що вони завжди були пов’язані або з браком певних ресурсів, або з нерівністю в перерозподілі. У доіндустріальні періоди однією з ключових проблем була недостатність продовольства: кількість населення зростала швидше за продуктивність сільського господарства. У науці це явище назвали  мальтузіанська пастка (Malthusian trap). Але тепер 3–4% населення завдяки новим технологіям можуть забезпечувати решту людей харчовими продуктами. Проблемою індустріальної епохи була соціальна нерівність у системі перерозподілу суспільного блага, що дало привід теоретикам марксизму говорити про «соціальну пастку». Але поява середнього класу мінімізувала й ці ризики. Водночас  у постіндустріальному світі на людство очікує нова «пастка» — на цей раз водна, тобто пов’язана як із загальним дефіцитом водних ресурсів і зниженням їх якості, так і з нерівністю в розподілі питної й технічної прісної води як по країнах, так і всередині них.

Тобто доіндустріальні системні пастки, які формуються внаслідок збільшення антропогенного навантаження на ноосферу, фактично не зникають, а трансформуються в інші у процесі цивілізаційного перезавантаження глобальних економічних і соціальних систем. 

Але якщо в доіндустріальному суспільстві головною складовою мальтузіанської пастки був дефіцит їжі внаслідок динамічного зростання населення, а в індустріальному суспільстві — «Марксова» пастка, пов’язана із соціальним розшаруванням на тлі первинного накопичення капіталу, то  в постіндустріальному суспільстві, тобто на тій фазі розвитку, на якій нині перебуває світова економіка і до якої наближається Україна, такою пасткою стане дефіцит біополітики, зокрема в частині забезпечення населення й економіки водними ресурсами, коли на тлі негативної демографічної динаміки спостерігається зменшення водного потенціалу країни, і друге випереджатиме за темпами демографічний тренд. Ключовою причиною зменшення якості та обсягу водних ресурсів буде як скорочення їх фізичного обсягу, так і показників якості через забруднення. 

Таким чином, забезпечення населення водними ресурсами — це ключовий елемент нової державної біополітики (Biopolitics), яка має стати правовою домінантою під час формування підпорядкованих їй підсистем — соціальної та економічної.

Домінанта державної політики в системі водокористування полягає у створенні єдиної системи координат (правових, економічних, фінансових, соціальних), на підставі яких розбудовується глобальна система водозабезпечення нації. І домінує в розбудові цієї системи принцип забезпечення населення (соціальна підсистема) та економіки (господарська підсистема) водними ресурсами в достатній кількості та належної якості за умови рівного доступу всіх соціальних груп і суб’єктів економіки.

Країни, здатні формувати ефективну біополітику в широкому сенсі, створюють ефективний внутрішній тренд розвитку екологічних, соціальних, економічних  та біологічних програм.

Країни, нездатні провадити ефективну політику забезпечення населення водними ресурсами, — фактично вдаються не до біополітики, а до умовної некрополітики, своїми діями або бездіяльністю створюючи токсичні умови для виживання держави як квазібіологічного організму. 

ВИХІДНІ ДАНІ КРИЗИ

Сучасна система водопостачання та водовідведення України формувалась в умовах посиленої індустріалізації економіки радянського періоду й на етапі зростання кількості населення в повоєнний період (до початку 80-х років минулого століття). Вона має чітко окреслений індустріальний характер, спрямований на щораз вищі потреби населення (позитивна демографічна динаміка) та зростання промисловості. В умовах поступової деіндустріалізації країни та скорочення чисельності населення  (з 52 млн до 42 млн осіб) індустріальний характер системи перетворюється з технічної переваги на її операційну недосконалість. Така система надто затратна для підтримання її в належному стані та за технічними умовами функціонування вже не відповідає запитам економіки та суспільства. Водночас висока собівартість функціонування на тлі скорочення споживання призводить до неефективного витрачання коштів, ресурсів і зниження якості. 

Тепер спробуймо оцінити базові параметри біополітики в контексті забезпечення населення України якісними водними ресурсами. Теза про профіцитність водного балансу в Україні на сьогодні — це дуже шкідливий і ніяк не обґрунтований міф. Через антропогенне навантаження загальний обсяг і якість водних ресурсів в Україні постійно скорочується й погіршується. Варто зазначити, що вагомі статистичні показники розвитку водопровідно-каналізацій- ного господарства в країні сформовані ще на залишковому потенціалі з радянських часів: технічний стан і якість цих засобів вже давно на межі не тільки морального,  а й фізичного зносу. 

ОБЛІК РЕСУРСІВ

Відповідно до статистичного бюлетеня Державної служби статистики, в Україні мають водопровід (окремі водопровідні мережі) 397 міст, 570 селищ міського типу та  4709 сільських населених пунктів. Воду подають 8427 водопровідних одиниць за допомогою 18 950 свердловин. 

На абонентському обслуговуванні перебуває 9 млн 449 тис. споживачів, з яких 6 млн  640 тис. мають засоби обліку води. Установлена виробнича потужність насосних станцій першого підйому на добу становить:  24 млн м3, очисних споруд — 11 млн м3, водопроводу — 17 млн 323 тис. м3 води. 

Вже з цих стислих даних очевидні такі проблеми: 

• невідповідність насосного парку пропускним можливостям системи; 
• недостатнє забезпечення абонентів засобами індивідуального обліку споживання води;
• невідповідність параметрів системи водопостачання параметрам системи водовідведення, внаслідок чого утворюється профіцит неочищених стоків, які потрапляють у довкілля.

Загальна протяжність водоводів становить 40 тис. км, з них ветхих та аварійних —  13,2 тис. км, або 33%; вуличної водопровідної мережі — 82 тис. км, з яких у ветхому та аварійному стані 28,3 тис. км, або 35%; внутрішньодворових та внутрішньоквартальних мереж — майже 19,9 тис. км, з яких в аварійному та ветхому стані — 7,6 тис. км, або 38%. 

Насосні станції першого підйому щороку постачають у середньому 2 млрд 334 млн м3 води, у тому числі підземної 722 млн  675 тис. м3, або 31%, тобто більшість водних ресурсів для забезпечення населення — це поверхневі води, які потребують більш комплексної підготовки й очищення. 

Загалом на очисних спорудах очищається 58,5% води, поданої у водопровідну мережу, решта води подається населенню без системного очищення, а це майже половина споживання.
За структурою споживання: 

73,7% води, відпущеної абонентам водопровідних мереж, припадає на населення, а 18,3% — на підприємства та інші організації для задоволення господарських потреб. З 1 млрд  910 млн м3 води, відпущеної побутовим споживачам, 18 млн м3 за якістю не відповідає стандартам питної води (тобто 1%). 

Такий низький показник пояснюється заниженими стандартами якості, які досі застосовуються, адже для доведення якості питної води до вимог ДСанПін 2.2.4.–171–10 «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною» потрібно повністю або частково реконструювати  70% водопровідних очисних споруд,  а для дотримання нормативних вимог щодо скиду вод у водойми — 50% каналізаційних очисних споруд.

Витік води та невраховані витрати дорівнюють 28,3% від загальних обсягів води, поданої в мережу, що підтверджує припущення про їхній катастрофічний технічний стан. 

Більш актуальну інформацію можна знайти в Національній доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання  в Україні 2018 року, підготовленій на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року № 576.

Використання підземних вод 2018 року  порівняно з 2017-м скоротилося на  26 млн м3: з 826 млн до 800 млн м3. Найбільше скорочення зафіксовано в сегменті використання на господарсько-питні потреби: зниження на майже 27 млн м3 або –4%

Використання води на виробничі потреби, навпаки, зросло на 7%. Найбільш стрімке падіння спостерігалось у сегменті зрошення та сільськогосподарського водопостачання — на –25% та –2% відповідно, що свідчить про поступове відмирання високотехнологічного рослинництва та овочевого виробництва на півдні країни. 

Перший висновок: чинна система вже не здатна забезпечувати населення України водними ресурсами належної якості, а найближчим часом не зможе це робити  в належних обсягах.

Внаслідок невідповідності параметрів системи водопостачання параметрам системи водовідведення утворюється профіцит неочищених стоків, які потрапляють у довкілля.

СПРАВЖНЯ ВАРТІСТЬ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ

Проаналізуймо, так би мовити, системну «картку» обліку основних коштів загалом  в економіці й окремо в галузі водопостачання і водовідведення. На початок  2018 року загальна вартість основних витрат у галузі водовідведення і водопостачання становила 79,18 млрд грн, або 1,03% від загального показника в економіці загалом. А з урахуванням індексації та переоцінки — 172 млрд грн. 

Тобто якщо загальний показник індексованих і переоцінених основних засобів економіки загалом в 1,18 раза перевищує їхню первісну вартість, то аналогічний показник в галузі водопостачання/водовідведення становить вже 2,17 раза, а це свідчить про те, що значна складова вартості основних засобів сформована внаслідок штучного («бухгалтерського») збільшення балансової оцінки. 

З 8 млрд основних коштів, що надійшли, лише 3,46 млрд грн — нові одиниці обліку, тобто постійно відбувається маневр основних засобів завдяки реконструкції та ремонту. Це підтверджується і співвідношенням вибулих основних засобів (1,17 млрд грн) з ліквідованими  (0,2 млрд грн). Основні засоби на  5,71 млрд грн повністю амортизовані. 

Коефіцієнт переоцінки (217,3) майже вдвічі більший за загальний в економіці — 118,4. 

Ступінь зносу — 77,4%, що значно перевищує загальний показник 60,6%.

Темп зростання основних засобів складає 1,7% на рік, що також суттєво нижче від загального значення — 2,6%.

Найгірші показники зафіксовано у підгалузі із забору, очищення та постачання води: знос — 85,3%, темп зростання основних засобів — лише 0,9% на рік, тобто на рівні статистичної помилки. 

Найкращі показники в підгалузі «каналізація та відведення очищених стічних вод»: знос 63,6%, темп зростання основних засобів — 3,1% на рік.

Якщо подивитися динаміку за роками, питома вага основних засобів із водовідведення і водопостачання в загальній структурі зросла з 0,6% у 2013 році до 1,8%  2018 року, але, як нам відомо, це відбулось завдяки підвищеному показнику індексації, який удвічі перевищував середній індикатор в економіці. Тобто балансове зростання вартості основних засобів відбувається не так завдяки введенню нових одиниць обліку, як ремонту, реконструкції та «паперовій» переоцінці. 

Крім того, внаслідок девальвації гривні суттєво скоротився валютний еквівалент вартості основних засобів: з $8,3 млрд  2013 року до $2,9 млрд 2016 року та  $6,6 млрд 2018 року.

Чинна система вже не здатна забезпечувати населення України водними ресурсами належної якості

Зростання вартості основних засобів у системі водопостачання/водовідведення відбувається значною мірою шляхом «бухгалтерських проводок», тобто через індексацію, яка  є вимушеним механізмом щодо врахування інфляційних процесів в Україні.

Для зменшення зносу основних засобів на 10% потрібно залучити інвестиції на модернізацію основних засобів на рівні  26–27 млрд грн, тобто в еквіваленті  $1 млрд. А для приведення технічних мереж до умовно безпечних за ступенем зносу — не менше ніж $4–5 млрд,  не враховуючи потреби галузі в реновації та прокладання нових мереж.

За динамікою морального зносу ступінь деградації мереж, зіставлена з балансовою вартістю (без урахування індексації та переоцінки), становитиме 1–2% на рік, тобто за 10 років знос інженерних мереж впритул наблизиться до критичної позначки 100% (точка неповернення).

Усе це свідчить про катастрофічний стан  з інвестиціями в галузі водопостачання/водовідведення, а держава у форматі державно-приватного партнерства має в найближчі роки знайти необхідний фінансовий інструментарій і базову модель реформування цього стратегічно важливого сегмента економіки. Інакше вже в найближчі 10 років Україна опиниться окрай небезпечної межі у питанні забезпечення населення водними ресурсами в належному обсязі відповідно до хоча б мінімальних стандартів якості та безпеки для життя і здоров’я людини.

Висновок третій: внутрішніх резервів системи вже недостатньо не лише для вдосконалення технічного і технологічного стану, а й для підтримання на нинішньому рівні, який не відповідає базовим функціям, а саме: якісна вода для населення в достатній кількості; водозабезпечення економіки/ВВП; рівний доступ до водних ресурсів усіх соціальних груп населення  та суб’єктів господарювання. 

Подальша деградація системи пов’язана з ризиком критичного зменшення водозабезпечення економіки та дефіциту якісної питної води для населення, що матиме критично токсичні впливи на соціально- економічну систему країни як прямо, так  і опосередковано. 

Проблема вже не вирішується на рівні суто технічних заходів: назріла потреба кардинальної зміни державної політики в галузі водокористування. Це має стати одним із базових пріоритетів глобальної стратегії розвитку країни на майбутнє. 

Перший крок після осягнення масштабів проблеми — визначення «водної» правової та організаційної домінанти і формування ефективних моделей розбудови системи  з внесенням відповідних законодавчих  і нормативних змін. На проміжному етапі — адаптація в Україні економічних інструментів і фінансових джерел розвитку системи водозабезпечення, тобто імплементація світової практики з урахуванням специфіки нашої національної моделі («Вода України»). 

На завершальному етапі має відбутися швидкий перехід до послідовної технічної перебудови системи й комплексного досягнення базових якісних і кількісних індикаторів розвитку із залученням наявних внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Матеріал є частиною СПЕЦПРОЄКТу-журнал «Час води» – результат роботи проєкту «Час води», ініційованого 2019 року з дослідницькою метою: аналізу ситуації, що склалася у водній галузі, пошуку рішень і побудови експертної екосистеми.

Читати випуск - https://ecolog-ua.com/sites/default/files/2020/docs/Chas-vody.pdf