Чи можлива «зелена революція» в Україні?

Зміни у світовій енергетиці прискорюються ,  у світі починається  "зелена революція" – активне впровадження в бізнес альтернативних джерел енергії. Про світовий досвід та українські реалії питання розповідає Економічна правда.

Відновлювані джерела енергії — ВДЕ — кілька років тому змістили викопне паливо за об'ємами інвестицій у світі. Глобальним чемпіоном тут є Китай — 132,6 млрд дол, за ним ідуть США та Японія — 56,9 млрд дол та 23,4 млрд дол відповідно.

Найбільші інвестиційні фонди та цілі країни відмовилися інвестувати у викопну енергетику. У грудні 2016 року загальна вартість активів, що оголосили про вилучення капіталовкладень з бізнесу у секторі викопної енергетики, сягнула 5 трлн дол.

Українська дійсність: зелений тариф?

Досягнення України у впровадженні ВДЕ важко назвати суттєвими. Встановлені потужності генерують менше 2% електроенергії, що споживається в Україні, хоча у нас один з найбільш вигідних "зелених" тарифів серед європейських країн.

"Зелений" тариф — один із способів підтримки генерації з ВДЕ, що використовувався у десятках країн. Його суть у тому, що оператор ринку викуповує енергію з ВДЕ за спеціальною підвищеною ціною. В Україні ціна за кіловат-годину енергії з ВДЕ встановлена у гривні з прив'язкою до курсу євро

Власне, навколо "зеленого" тарифу у 2016-2017 роках розгорнулися активні дискусії в українських і європейських експертних колах. Єдиної думки нема. Одні вважають, що ці тарифи повинні залишатися, інші наполягають на їх скасуванні.

На які проблеми "зеленого" тарифу вказують його противники?

Перша група проблем — економічні й фінансові. Зараз наземним сонячним електростанціям, що вводяться у експлуатацію, НКРЕКП присвоює "зелений" тариф у розмірі 15 євроцентів за кВт-год — трохи більше 5 грн.

Оскільки за чинною моделлю вся дорога електроенергія з ВДЕ "перемішується" в Оптовому ринку електроенергії — ОРЕ, ціна для споживачів зростає несуттєво.

Високі ставки "зеленого" тарифу непомітні для кінцевого споживача завдяки великій кількості дешевої енергії з атомних електростанцій в енергетичному "казані". На це теж часто вказують противники "зеленого" тарифу.

Однак дешевизна атомної енергії — маніпуляція. У її ціну не закладені вартість будівництва станцій за часів СРСР та вартість виведення їх з експлуатації.

За даним звіту дослідницького центру Lazard, у світі лише собівартість електроенергії, отриманої з ядерного палива, становить понад 3 грн за кВт-год. У той же час ДП "Енергоатом" у 2018 році отримує тариф 55 коп без ПДВ.

Цілком логічне питання, скільки ще потужностей за "зеленим" тарифом можна підключити до мережі до того часу, коли споживач почне помічати збільшення ціни. Критики "зеленого" тарифу кажуть, що з ВДЕ виробляється близько 1,5% всієї електроенергії, тоді як ринку це коштує трохи більше 8% усіх коштів.

Лінійне масштабування такої моделі є проблемним.

Друга група проблем — технічні. Вони стосуються балансування об'єднаної енергосистеми. Найбільш популярні відновлювані джерела енергії, вітер та сонце, непостійні за своєю природою. Вони можуть створювати провали або піки, а це труднощі у роботі диспетчерів та додаткові витрати на балансування.

Інакше кажучи, якщо вітер припинився, й електростанція вже не видає заплановану потужність, то десь потрібно запустити інші енергоблоки.

Межі зростання

За останні два роки було введено 30% усіх потужностей ВДЕ, і в 2018-2019 роках очікується продовження буму. Інвестори хочуть встигнути до планового зменшення тарифу з 1 січня 2020 року. Кількість введених в експлуатацію потужностей у 2017 році вдвічі перевищила показник 2016 року.

Економічні і технологічні обмеження пострадянської електроенергетики диктують Україні, як довго вона зможе підтримувати введення потужностей ВДЕ через "зелений" тариф. Якими будуть негативні наслідки, якщо не зважати на ці межі?

Почати варто з економічних наслідків.

Є приклад — Іспанія, яка занадто активно підтримувала ВДЕ і змушена була відмовитися від власних зобов'язань за "зеленим" тарифом для всіх станцій. Це рішення було ухвалене, щоб зменшити дефіцит на ринку електроенергії, який виник в результаті подорожчання палива для інших типів станцій.

Інвестори, яким було запропоновано "обґрунтовану дохідність" на рівні 7,4%, не були задоволені та звернулися до міжнародних судів з позовами щодо порушення Енергетичної хартії. У 2016 році Іспанія програла перший міжнародний арбітраж і зобов'язана виплатити інвесторам втрачені кошти. Попереду — десятки справ.

Україна теж підписала Енергетичну хартію і ризикує повторити іспанський сценарій. Сумнозвісний "Роттердам+" штовхає ціну на електроенергію вгору.

Не краща ситуація з розумінням технологічних бар'єрів об'єднаної енергосистеми України. Хоча в публічному просторі розмови щодо проблем з балансуванням вітрових і сонячних електростанцій звучать безперервно, розрахунки теж відсутні.

Оператор транспортної мережі, НЕК "Укренерго", обіцяє оприлюднити такі розрахунки у березні 2018 року.

Отже, невдовзі країна дізнається, скільки потужностей можна ще підключити до загальної мережі, не ризикуючи стійкістю її роботи. До оприлюднення та перевірки такої оцінки розмови про технологічні обмеження є, радше, спекулятивними.

Разом з тим, сучасна система стимулювання виробництва електроенергії з ВДЕ має успіхи. Серед них — стрімке зростання кількості приватних сонячних електростанцій. Ще у 2015 році їх було 244, а 1 січня 2018 року вже 3 100 українських сімей встановили сонячні електростанції на дахах своїх будинків.

Аукціони на «зелений» тариф, «зелені сертифікати» - зарубіжний досвід

"Зелений" тариф в Україні запустив ринок відновлюваних джерел енергії, однак він має низку недоліків. Хоча поки що нема фінансової моделі та розуміння технологічних обмежень, питання можливого банкрутства ринку та дисбалансів у виробництві електроенергії потрібно брати до уваги заздалегідь.

Крім того, поточна модель "зеленого" тарифу передусім підтримує великих виробників, тоді як малі та середні бізнеси мало зацікавлені у встановленні невеликих потужностей. Тимчасом саме мала генерація стала одним із стовпів визнаної історії успіху у переході на ВДЕ — німецького "енергетичного переходу".

Утім, "зелений" тариф — не єдиний механізм стимулювання виробництва енергії з відновлюваних джерел. Досвід свідчить, що країни впроваджують різні моделі підтримки. "Зелені" сертифікати є одним із способів такого стимулювання. Ця система діє у США, Канаді, Австралії, Швеції, Норвегії, Великобританії.

Її суть у тому, що кожна нова кіловат-година з ВДЕ отримує визначену кількість сертифікатів, які продаються та купуються на вільному ринку. Щоб створювати попит на ці сертифікати, регулятор встановлює квоти на обов'язковий вміст "зеленої" енергії в усьому об'ємі продажу електроенергії постачальниками.

Така система дозволяє не тільки стимулювати розвиток ВДЕ, а й поступово встановлювати відсоток енергії з ВДЕ в загальному енергоміксі, регулюючи кількість сертифікатів на кВт-год для кожного джерела енергії.

У Китаї та Японії регулятори щорічно переглядають національні або провінційні "зелені" тарифи. Регулятори враховують технологічний вплив на ціну і відображають це у своїх рішеннях.

Починаючи з певного розміру станції, тариф визначається на аукціоні, тобто виробники "зеленої" енергії конкурують між собою, пропонуючи найнижчий тариф.

Також поширені так звані тарифні аукціони. На них великі гравці змагаються за право довгострокової поставки електроенергії, на понад 20 років, і для виграшу пропонують нижчі ціни. Уряд регулює кількість ВДЕ через оголошення аукціонів лише на певні обсяги потужностей для кожного виду генерації протягом року.

Однак аукціонна система цікава насамперед для великих виробників, які можуть досягати низьких витрат завдяки економії на масштабі. Таким чином, ця модель може працювати лише як частина загальної моделі підтримки генерації з ВДЕ.

Багато країн використовують одночасно різні моделі стимулювання ВДЕ. Розумне поєднання різних підходів підтримує розвиток без перекосів та значних ризиків.

Викиди, стимули та проблема визначення ринку

Противники ВДЕ стверджують, що ці джерела енергії неконкурентні і працюють лише завдяки підвищеному "зеленому" тарифу. Однак у багатьох країнах ВДЕ рівноцінні у за вартістю з викопними джерелами енергії.

Наприклад, у США ніколи не було стимулюючих тарифів, однак активно будуються комерційні сонячні та вітрові електростанції. До цього варто додати, що частина енергетики, яку називають традиційною, зросла завдяки державним дотаціям. Отже, конкуренція за ціною для великих установок з ВДЕ уже можлива.

Це спричинено суттєвим зменшенням вартості встановлених потужностей протягом останнього десятиріччя. Однак для роботи конкурентних схем необхідно включати в ціну екстерналії .

Екстерналії — невраховані витрати у виробництві і споживанні певного продукту, що не відображаються у його собівартості. Екстерналіями теплової енергетики є, наприклад, витрати системи охорони здоров'я на лікування хвороб, спричинених викидами вугільних ТЕС і ТЕЦ.

Наприклад, у країнах ЄС діє податок на вуглець, який є способом оподатковування шкідливих викидів від того чи іншого виробництва.

За умови впровадження європейських підходів до податку на вуглець конкуренція між виробниками електроенергії з різних джерел стає реальною. В Україні податок на тонну СO2 становить 1 цент. У Польщі — 1 дол, в Норвегії — 56 дол, у Франції — 36 дол, у Швеції — 140 дол.

Нові моделі стимулювання ВДЕ потребуватимуть вирішення низки питань, без яких інвесторам буде нецікаво вкладати кошти у відновлювані джерела енергії. Перш за все, мова йде про проблемне для України питання підключень. Не менш важливо гарантувати, що ринок буде купувати електроенергію у виробника.

Замість висновків

Ідеальних схем підтримки ВДЕ не існує, кожна країна створює їх відповідно до своїх потреб. Для України потреба нарощувати генерацію електроенергії з ВДЕ — не лише світовий тренд: більша частина генерації застаріла і потребує заміни.

Суспільний дискурс про майбутні механізми підтримки ВДЕ не повинен обмежуватися примітивними порівняннями "зелених" тарифів та аукціонів. Потрібен цілісний підхід, що дозволить збалансувати інтереси всіх учасників ринку електроенергії і дасть кожному з них можливість обґрунтувати свою позицію.

Автор: Андрій Зінченко, Олексій Михайленко

Джерело: журнал «Екологія підприємства»