Чому цілі з декарбонізації мають стати частинами стратегій бізнесів в Україні?

В європейському контексті не менш важливим кроком для України є внесення змін в Додаток ХХХ до Угоди про асоціацію (заплановано уже в 2021 році), оскільки очікується, що зміни торкнуться строків впровадження та версії Директиви 2003/87/ЄС.

Чому це важливо? Чинний текст Додатку ХХХ вимагає застосування положень Директиви 2003/87/ЄС від 2004 року. На практиці, це означає, зокрема:

• менш жорсткі вимоги до розподілу квот. Для прикладу, відповідно до версії Директиви 2003/87/ЄС від 2018 року, близько 57 % квот в Європейській СТВ розподілятимуться через аукціон, а умовою отримання безкоштовних квот є ризики «витоку вуглецю». Версія Директиви 2003/87/ЄС, що мала б застосовуватися для України відповідно до Угоди про асоціацію, не вимагає проведення аукціонів для значних обсягів квот. Навпаки, впродовж 2-ї фази ЄСТВ (2018-2021 рр.) майже 90 % квот розподілялося підприємствам безкоштовно;
• не застосовується так званий лінійний фактор зменшення обсягу доступних квот. Лінійний фактор, що застосовуватиметься впродовж 4-ї фази Європейської СТВ — 2,2 %, означає, що кожного року до 2030 року обсяг доступних для підприємств квот зменшуватиметься на 2,2 % (і безкоштовних, і реалізованих на аукціонах);
• «резерв ринкової стабільності» — механізм, запроваджений в січні 2019 року задля зменшення надлишків квот на ринку та покращення стійкості ЄСТВ при різких коливаннях ціни.

Саме тому нововведення до Додатка ХХХ можуть стати додатковим стресором для великих підприємств і не дозволити планово та контрольовано впроваджувати заходи з декарбонізації і трансформувати виробництво.

Система торгівлі викидами є одним з ключових, проте не єдиним інструментом, що встановлює ціну на викиди парникових газів (СТВ версії 2004 року, власне, встановлює ціну лише на викиди СО₂). Оскільки Додаток 1 до Директиви 2003/87/ЄС обмежує сферу дії цього документу до короткого переліку видів діяльності, необхідно запроваджувати додаткові інструменти для регулювання усіх суб’єктів господарювання, що здійснюють викиди парникових газів. Таким інструментом є екологічний податок на викиди СО₂, який, наприклад, у ЄС застосовується для підприємств, що не входять до СТВ.

В Україні впродовж останніх декількох років питання екоподатку за викиди СО₂ стаціонарними джерелами не втрачає своєї актуальності. Ставка екоподатку у 2019 році зросла в 24 рази у порівнянні з 2018 роком і сягнула 10 грн за тонну. Тим не менше, такий рівень ціни на вуглець все ще не є співмірним з європейськими показниками, що призвело до появи численних законопроєктів, що мали та мають на меті

6366, збільшення ціни на вуглець — лише питання часу.

Висновки:

Отже, з огляду на очікуваний розвиток національного законодавства та інструментів державного регулювання в сфері зміни клімату, підприємства постають перед викликом збільшення фінансового тиску за рахунок впровадження суттєвої ціни на викиди парникові гази (СО₂). Це уже найближчим часом може призвести до повного перегляду стратегій бізнесів та трансформації виробництв.

• Першим кроком на цьому шляху для підприємств має стати повний комплексний облік викидів парникових газів — розрахунок свого базового вуглецевого сліду. Це актуально і для підприємств, що впроваджують нові вимоги до моніторингу, звітності та верифікації парникових газів (МЗВ), адже МЗВ дозволяє удосконалити облік лише прямих викидів ПГ. Водночас збільшення ціни на викиди ПГ впливатиме на підприємства і через збільшення вартості електроенергії та ін.
• По-друге, оцінка ризиків та оцінка фінансового навантаження при збільшенні ціни на викиди ПГ з огляду на результати обліку викидів ПГ. Формування експертизи та розробка обґрунтованої позиції щодо політик та інструментів в сфері зміни клімату — важливий етап для кожного підприємства, критично необхідний для наступного кроку.
• Третій крок — залучення підприємства до формування політики в сфері зміни клімату на рівні з іншими зацікавленими сторонами. Зважаючи на озвучені в НВВ2 очікувані строки впровадження системи торгівлі викидами та необхідність подачі оновленого НВВ — НВВ3 — через п’ять років, найбільш активний період формування політики та розробки інструментів — наступні 3–4 роки.

Отже, бізнес уже зараз має мобілізувати ресурси і працювати над обліком та оцінкою ризиків, сформувати чітку позицію з врахуванням граничної максимальної ставки екоподатку на викиди парникових газів, а для установок Додатку 1 Директиви 2003/87/ЄС — граничної максимальної ціни на квоти, що є похідною алгоритму впровадження СТВ та її формату (розподіл квот, частка квот, що реалізуватимуться виключно через аукціони, компенсаторні механізми для забезпечення конкурентоспроможності підприємств, максимальний щорічний доступний обсяг квот тощо). Важливими документами для підприємств можуть стати секторальні плани з адаптації до зміни клімату, адже в цих документах, вірогідно, врегульовуватиметься питання доступу до водних ресурсів, що стає з кожним роком все більш актуальним як на глобальному рівні, так і для європейських компаній.

Основна мета цього кроку — налагодити багатосторонній діалог з усіма зацікавленими сторонами, оскільки без експертизи і розуміння унікальних передумов, що склалися для підприємств різних видів діяльності, неможливо сформувати дієву політику в сфері зміни клімату, що дозволить трансформувати бізнеси і досягнути цілі з декарбонізації найбільш ефективним з точки зору витрат способом.

І наостанок, цілі з декарбонізації мають стати частинами стратегій бізнесів. Точніше, стратегії бізнесів мають бути сформовані таким чином, щоб враховувати невідворотну необхідність скорочувати викиди парникових газів та досягти «чистого нуля» викидів до середини століття.

Інструменти державного регулювання, міжнародні угоди та національне законодавство в сфері зміни клімату — надзвичайно складна, багатовимірна й різноманітна тема. В статті не висвітлюються теми СВАМ, механізмів відповідно до ст. 6 Паризької угоди, політик в сфері адаптації до зміни клімату тощо. Ці моменти, а також безліч інших, можуть впливати і, вірогідно впливатимуть уже впродовж найближчих декількох років на діяльність практично кожного підприємства, навіть якщо такий суб’єкт господарювання не здійснює прямих викидів ПГ.

Увага! Матеріал публікується частково! Він є частиною журналу «ECOBUSINESS. Екологія підприємства» №12, 2021